Ім'я Лесі Степовички добре відоме шанувальникам поетичного слова. Самобутній голос її запам'ятався з публікацій в періодиці. Голос цей із таємничою силою стриманости і гідности негучно виголошував монологи про найдорогоцінніше й найсокровенніше в кожній долі - кохання. Домінантою у голосі поетеси, безперечно, є правда почуттів - чистих, не скаламучених лукавим лицедійством, щирісіньких, вивірених досвідом власної долі. Ця правда вбережена од шаленства емоційних стихій, на які таке щедре земне поневіряння духу нашого в пошуках гармонії між ідеалом і тим, що безжально пропонує груба проза повсякденности.
Нині Леся Степовичка оприлюднює окремим виданням ті поезії, що одкривають світ душі її найбільш виразно і сповідально. Поєднані композиційною стрункістю книги в цілісну художню структуру, окремі ліричні монологи природно набувають додаткової вартісности докінечної сповіді без обмежень - про це сказати, а це - утаїти... Півсповіді не існує, бо моральним законом сповідальности є - або вся правда, або ж зовсім нічого. Поетеса свідома цього закону. Для матеріалізації свого емоційного світу вона звертається до джерел давньогрецької міфології, аби устами героїні, може, й найдраматичнішого міфу про тріумф сили кохання, устами легендарної Галатеї проголошувати свої монологи про горду любов, яку не спопеляє і самум самотности.
Галатея Лесі Степовички - не інтерпретація образу, що увіковічений в стародавньому еллінському міфі, не варіація правічної теми. Згідно міфу Пігмаліон вирізьбив свою Галатею з витонченого матеріалу, вельми придатного для граційного витвору мистецтва - слонової кістки. Галатея Лесі Степовички витворена з іншого, ріднішого для нашого краю матеріалу,- з чорнозему, з "шматка землі":
"Прийшов, торкнувся ледь і дух впустив
в кавалок чорнозему степового ..."
("Галатея")
Отже, це зовсім нова, явлена в краю козацькім, степова Галатея, що чує снагу землі предківської, духовне благородство своє черпає з джерел історії роду свого лицарського:
"В мелодії моїй дідів козацька сила,
напоєна гарячим літнім степом
і величчю Дніпра й блакитним небом,
й шабель веселим смертоносним дзвоном
дідів, що не ходили із поклоном
і милості в цариці, лукавої німкені не
просили..."
("Який -бо нині день...")
Кожна з поезій першого розділу книги деталізує цей живісінький образ ліричної героїні, нареченої так легендарно, аж екзотично для степового краю - Галатеєю. Поезії, взаємодоповнюючи одна одну, творять закінчений цикл любовної інтимної лірики.
Яка ж вона, степова Галатея?Душа любляча і жертовна. Схильна ідеалізувати свого обранця, звеличувати його орлиними високостями небес ("Ти високо у горах, в вічнім небі літаєш, орле мій..."), свідомо заради цього величання самознижувати себе (" Я ж - степова пташина унизу, слабими крильцями своїми мені туди, у височінь, не долетіти..."). Таке самовизначення не є жіночим лукав-ством, розрахованим на подальше приборкання орлиного високого духу, скоріше це добровільне зречення од права бути сильною в двобої двох начал - чоловічого і жіночого.
Б. Рубчак, розглядаючи ранню поезію Є. Маланюка, ("Світовид" N 4, 1997), наголошуючи на тому, що він "поет кохання передовсім", висловлює вельми цікаві розмірковування про "фізіологічну демонічність" чоловічої інтимної лірики, в якій кохання самосповідається досить відверто і фактурно. Дозволю собі широку цитату з цих розмірковувань: "Іноді таке кохання це "лиш спазматична судорога щастя", тобто оргазм, який є короткочасним епізодом у запеклій боротьбі чоловіка з жінкою, з конечною поразкою чоловіка. Ризикуючи поверховою фройдизацією теми, все-таки слід сказати, що реакцією на таку поразку буває характерна насильницька еротика: "В пекучім полоні тебе в цю мить неволю, Кривавлю стомлено твій спопелілий рот". Зброя жінки в цій боротьбі - куди рафінованіша й небезпечніша. Демонічного самця- "воїна" зневолює не тільки спокуса сексу з його неухильним наслідком, але, що головніше, (і що, врешті, одне й те саме) - нездоланна жіноча магія".
В світлі цього трактування поєдинку двох начал (чоловічого і жіночого) в мить найсокровеннішу любови, спитаємо, читаючи монологи степової Галатеї, чи свідома вона своєї рафінованої і небезпечної зброї - "нездоланної жіночої магії"? Відповідь однозначна: безперечно. Хоч поетеса не дозволяє собі надто розкошувати цим усвідомленням. Галатея її, радше всіляко возвеличує свого лицаря (" Неперевершеність Твоя мене і вабить, і лякає...", "Ти, що розумом сягаєш Сократа, простий і щирий, немов українська селянка..."), своїй особі відводячи скромну роль переможеної, а не переможиці. Ролі, щоправда, інколи міняються ("То ніби Ти мій полонений, то знову я в полоні любий..."). А в одній із поезій надибуємо раптом на різко відмежовану од возвеличень та окрас реальну, сповнену іронії замальовку: "Купа кісток і гора целюліту, обтягнуті жовтою шкірою, це - Ти...". Проте лірична героїня не щадить і себе, називаючись "також купою кісток і целюліту". Але то не є відступом від романтики високих любовних поривань, а навпаки, утвердженням духовности над недосконалим матеріальним, над "жовтим тілом"
("А може статись, що нас вже ніщо не розлучить, і ми будемо кохатись в усіх наступних життях, перевтілюючись щоразу у плуг і землю, в ніж і масло, в джмеля і квітку..."). В усіх випадках лірична героїня ставиться побожно до свого коханого. Поетеса, звернемо на це особливу увагу, звертання на "ти" графічно подає з великої літери. Виключно - Ти. Так звертаються до Бога.
Звучить фінальний мінорний акорд симфонії жертовної любови:
"Горобчику щастя, чого прилітав ти до
мене,
маленький, сіренький, навіщо в вікно моє
бився?"
А ще:
"То чим же тобі я, горобчику, не догодила?
А, може, чимось прогнівила нелагідну долю?
А, може, співала не так, чи без міри любила?
Як жаль за тобою! А літо минає поволі..."
("Горобчику щастя...")
Але акорд цей є водночас і тріумфальним. Тріумф жертовного кохання полягає в тому, що Галатея, навіть покинута коханим, не втрачає божественного дару - любити. Як тут не згадати геніальну фреску Мікеланджело "Тріумф Галатеї" на сюжет варіації міфу, де Галатея, переживши горе втрати свого коханого, постає в усій своїй красі, в оточенні фавнів козлоногих, увінчаних виногронами, в товаристві самого Вакха, і сяйвом своєї божественної природи знаменує тріумф кохання.
Якщо в першому розділі книги панує висока піднесеність почуттів, у розділі "Поетів клопіт" знайдемо широкий спектр іронії - од гіркої, м'яко стримуваної до їдкого сарказму. Іронізуючи над сучасними літераторами, поетеса, одначе, не глумиться над своїми героями, бо вважає себе одною із них, а її іронія- це, насамперед, самоіронія. В феєричному памфлеті "Літтусовка" цікаво розпізнаються персонажі, що символізують собою ті чи інші напрямки боротьби ідей в сучасному суспільстві і літературі.
Віршування верлібром найбільше відповідає природі поетичного таланту Лесі Степовички, хоча і традиційні ритмо-мелодійні і римовані структури мають в неї ознаки абсолютної художньої довершености і опанування формою. Цьому її, може, навчила перекладацька практика: маємо в третьому розділі книги докінечно довершені приклади німецької та англійської поезії (поетеса вільно володіє мовою оригіналу).
Книга, з якою ми знайомимось, не лишаючись байдужими впродовж читання і осмислення трьох її циклів, що взаємодоповнюють один одного, вінчається прозовим твором - новелою " Ой, зійшла зоря вечоровая...", котра засвідчує ще одну грань художнього обдарування поетеси. Це швидше лаконічна повість - психологічно- сповідальна картина подолання самотности, віднайдення сенсу буття і цвіту гордого кохання. Антоніна - це та ж степова Галатея, що із поезій перейшла у прозу. Після прочитання новели, що структурно і змістовно вельми органічно вписується в ідею всієї книги, тріумф степової Галатеї представляється нам абсолютним, а зміст книги стверджує в переконанні, що в світ сучасної української літератури прийшла справжня майстриня, од якої чекатимемо нових творчих озарінь.